Аніщенко І.М. ФУНКЦІОНАЛЬНО-ТИПОЛОГІЧНА ВАРІАТИВНІСТЬ НЕВЛАСНЕ-ПРЯМОГО МОВЛЕННЯ У ХУДОЖНЬОМУ ТЕКСТІ АНГЛОМОВНОГО ПОСТМОДЕРНІЗМУ

Аніщенко І.М.

викладач,

Хмельницька гуманітарно-педагогічна академія

ФУНКЦІОНАЛЬНО-ТИПОЛОГІЧНА ВАРІАТИВНІСТЬ НЕВЛАСНЕ-ПРЯМОГО МОВЛЕННЯ У ХУДОЖНЬОМУ ТЕКСТІ АНГЛОМОВНОГО ПОСТМОДЕРНІЗМУ

Серед проблем, які заново ставить лінгвістика тексту у ХХІ столітті, чільне місце займають аспекти художнього мовлення. Зокрема, антропологічний підхід до вивчення існуючих проблем, визначає пріоритет вивчення різноманітних засобів відображення мовленнєво-розумової діяльності мовця в художньому творі. Найбільш репрезентативною конструкцією для розкриття в художньому творі внутрішніх почуттів героїв, їх думок, переживань і прагнень є невласне-пряме мовлення як форма передачі персонажного висловлювання.

Невласне-пряме мовлення – самий складний спосіб прояву текстової інтерференції, як свідомо і систематично вживаний прийом, що особливо часто зустрічається в англомовному літературному постмодернізмі.

У пропонованій статті ми ставимо на меті визначити функціонально-типологічну специфіку невласне-прямого мовлення як засобу репродукції персонажного дискурсу в художньому творі англомовного постмодернізму з урахуванням сучасних лінгвістичних парадигм і методик дослідження мовних явищ.

Невласне-пряме мовлення – явище складне та багатогранне, що призводить до неоднозначності його наукової інтерпретації: як різновид непрямого мовлення (Ш.Баллі та послідовники); модифікація прямого мовлення (Г.Лерх та послідовники); явище, що поєднує ознаки прямого і непрямого мовлення (А.Тоблер, П.Козловський); самостійна форма передачі чужого висловлювання (Т.Калепки, Е.Лерх, Е.Лорк, Є.В.Гулига, Г.М.Чумаков). З усіх визначень, близьким до нашого розуміння є визначення Р.А.Будагова: «Не можна вважати, що невласне-пряме мовлення – це явище тільки стилістичне чи лише мовне. Все залежить від того, чи ми розглядаємо особливості побудови й функціонування невласне-прямого мовлення, чи вивчаємо як використовується з метою образної характеристики» [2,с. 313].

Загалом, маємо відмітити і незвичайній різнобій у термінології даного явища, що відображає його складну природу. Зокрема, знаходимо:

• у німецькому варіанті: verschleierte Rede (Kalepky), berichtete Form (Behaghel), Imperfectum der Rede (E.Lerch), Rede als Tatsache (E. Lerch), erlebte Rede (Lorck), pseudoobjektive Rede (Spitzer). Найуживанішим в німецькій філологічній літературі, на думку К.Я.Кусько, є термін Е.Лорка erlebte Rede (пережите мовлення), оскільки репрезентує різноманітні сторони цього багатогранного явища [3, с.16]
• у французькій мові відносно стабільними є терміни: style indirecte libre (Bally, Lips). discours direct improper (Kalik-Teljatnicova), що трактують НПМ як гетерогенний текст, причиною якого є наявність «іншого», а отже і іншого акту висловлюваня;
• в англійській мові: semi-indirect style (Kruisinga), represented speech (Jespersen), independent form of indirect discourse (Curme), quasidirect speech, represented speech and thought, represented consciousness (Banfield), reported speech (Ullann) Пошуки в англістиці зупинились на терміні free indirect speech, free indirect discourse (McHale).
• в інших європейських мовах переважає калькований з німецького термін «uneigentlich direkte Rede», перекладений на російську мову В.Н.Волошиновим (несобственно-прямая речь), поряд з ним знаходимо також інші: вільне-непряме мовлення, вільне пряме мовлення, свободная косвенная речь, свободный косвенный дискурс, несобственно-авторская речь.

Критичні огляди термінологічної системи невласне-прямого мовлення на матеріалі різних мов (дослідження О.А.Андрієвської, Л.О.Соколової, Є.О.Гончарової, Г.М.Чумакова, К.Я.Кусько, І.О.Бехта) доводять, що в українській науковій думці на позначення даного виду мовлення найуживанішим є термін невласне-пряме мовлення. Саме ним ми і користуємось у нашому дослідженні.

Під невласне-прямим мовленням ми розуміємо комплекс мовленнєвих процесів, не призначених для сприйняття іншим співрозмовником, що поєднує в одному факті свідомості різні форми репрезентації цієї діяльності. Ми повністю підтримуємо позицію тих науковців, які визнають за невласне-прямим мовленням здатність виконувати комунікативну функцію і виступати специфічним типом спілкування – інтрасуб’єктною комунікацією. Інтрасуб’єктна комунікація є таким типом спілкування, в якому весь комунікативний процес втілений в особі єдиного суб’єкта комунікативного акту – мовця, який виступає єдиним «відправним »і «кінцевим» пунктом власних комунікативних зусиль.

Б.Мак-Хейл при дослідженні згаданого явища вживає термін невласне-прямий дискурс і пов’язує його з трьома моментами, які стосуються і нашого дослідження: точки зору, мімезису, інтертекстуальності. На його думку інтрасуб’єктне мовлення входить в опис персонажного дискурсу семискладовим поділом від чистого дієгезису (diegesis) до чистого мімезису (mimesis) [5, с.258-259]:

1. дієгетичний підсумок (повідомлення про те, що мовленнєвий акт мав місце): “The emissaries argued, pleaded, raged”(Rushdie S. “The Satanic Verses”);
2. менш дієгетичний підсумок (теми мовлення є заданими): “He had not told her, and could not tell her, about his secret theft”(Byatt A.S. “Possession”);
3. парафраза непрямого змісту (непрямий дискурс без посилання на форму чи стиль оригінального висловлювання): “He wonders if he can kiss her. He doesn’t exactly want to”(Byatt A.S “Babel Tower”);
4. непрямий дискурс (дещо міметичний): John Ottokar says he will go with his brother, in the ambulance” (Byatt A.S “Babel Tower”);
5. невласне-прямий дискурс (показ будь-якого ступеня імітації скороченого прямого дискурсу): “Why should his life be put in jeopardy by this horrible little nuance? Mike had a well-disciplinned mind. He put these protests aside and took a deep breath”(Burrough S, “The Place of Dead Roads”);
6. прямий дискурс: “’Something happened’. Her silence was accent. ‘For God’s sake tell me what it is’. ‘I can’t’. She was still walking on”(McEvan “Black Dogs”);
7. прямий дискурс без орфографічних вказівок: “Chicky says: You have to go home don’t you? To Julia. Julia says, Yeah.”(LawrenceD. Women in Love).

Подана типології Б.Мак-Хейла висвітлює проблему категорій персонажного дискурсу, беручи до уваги наративну точку зору, тобто такий спосіб викладу, за яким автор відсторонюється і зображення подій подається через сприйняття персонажа.

Отже, фактично невласне-пряме мовлення є прикладом мовленнєвої дифузії різних точок зору, взаємного мовленнєвого впливу дискурсів наратора та персонажів, злиття суб’єктно-авторських перспектив і планів.

Типологізація НПМ становить особливо актуальну проблему, яка була предметом уваги багатьох дослідників (А.А. Андрієвська, Н.Г.Бабаликашвілі, К.Я.Кусько, В.А.Кухаренко, Н.І.Сакварелідзе, Д.Бікертон, Б.Мак-Хейл, К.Мейєр, А.Нойберт). Однак єдиний типологічний опис невласне-прямого мовлення, на думку І.А.Бехта [1 ,с.177], навряд чи можливий через постійне продукування нових форм. З огляду на це, своє завдання бачимо у типологічному дослідженні найпродуктивніших форм невласне-прямого мовлення, зокрема тих, що функціонують в англомовній прозі постмодернізму.

Досить вмотивованою нам вбачається тиологізація НПМ, проведена у дослідженні А.Нойберта, де виокремлено два основних полярних типи НПМ англомовної прози [1, с.18]:

• аукторальне НПМ (auktorale ER), де домінантною є партитура автора-наратора;
• персональне НПМ (personale ER), де оповідь ведеться з позицій персонажа, автор віддаляється.

Чумаков Г.М. [4, с.109] розширює цю двочленну типологію, вводячи ще три підвиди: латентне (приховане), аукторально-персональне, персонально-аукторальне.

І.А.Бехта додає, що суб’єктно-авторська контамінація в НПМ має глибоко квалітативний характер, тісно пов’язаний зі структурою наратора. Перевага нараторського чи персонажного мовленнєвого компонента в НПМ може бути виражена імпліцитно і встановлена лише в аналізі широкого контексту чи експліцитно – через спеціальні мовні засоби. На лексичному рівні сюди належать особливе слововживання та поєднання слів, перерозподіл конотативних компонентів у семантичній структурі слова, на синтаксичному рівні – спеціальні структурно-семантичні типи речення, частотність, послідовність їх вживання, види зв’язку між ними [1, с.177].

Фактично, невласне-пряме мовлення є прикладом мовленнєвої інтерференції, дифузії різних точок зору, різних стратегій викладу, є контамінацією наратора і персонажу, дає широкі можливості для поєднання екстранаративної та інтраперсонажної сюжетної побудови. А тому становить особливий науковий інтерес для дослідників художнього тексту.

Список використаної літератури:

1. Бехта І.А. Дискурс наратора в англомовній прозі / І.А. Бехта. – К.: Грамота, 2004 – 304 с.
2. Будагов Р.А. Литературные языки и языковые стили / Р.А.Будагов. – М.: Просвещение, 1987. – 278с.
3. Кусько К.Я. Дискурс іноземномовної комунікації/ К.Я.Кусько. – Львів.: ЛНУ ім. І.Франко, 2002. – 496с.
4. Чумаков Г.М.Синтаксис конструкций с чужой речью / Г.М.Чумаков. – К.: Вища школа, 1985, - 235с.
5. McHale B. Free Indirect Discourse: A Survey of Recent Account// A Journal of Descriptive Poetics and Theory of Literature. -1978. - №3. –P.258