Доценко О.Л. ТИПИ ІМПЛІЦИТНОЇ ІНФОРМАЦІЇ В СУДОВОМУ ДИСКУРСІ

Доценко О.Л.

кандидат філологічних наук, доцент,

Київський університет імені Бориса Грінченка

ТИПИ ІМПЛІЦИТНОЇ ІНФОРМАЦІЇ В СУДОВОМУ ДИСКУРСІ

У мовленні реалізуються як експліцитні, так і імпліцитні смисли, причому останніх у комунікативно-прагматичній структурі мовленнєвого акту більше. З огляду на те, що компонентами мовленнєвого змісту, які передаються мовцем і сприймаються адресатом, є: «1) мовний зміст висловлювання (цілісного тексту); 2) контекстуальна інформація; 3) ситуативна інформація; 4) енциклопедична інформація («фонові знання»); 5) прагматичні елементи дискурсу» [4, с. 24], мовцеві доводиться не тільки (чи не стільки) визначати відповідність між мовним знаком і тим, що він позначає (тобто, за Грайсом, розуміти значення слів, грамем тощо), а й робити численні висновки на основі тексту, контексту, фонових знань [5, с. 221]. Отже, Тому одним з актуальних и до кінця не розроблених у сучасній лінгвістиці є питання комунікативної значимості імпліцитної складової змісту висловлювання, яка визначає ефективність спілкування, а інколи, зокрема в судових процесах, може впливати і на долю людини.

Зважаючи на певну термінологічну невизначеність, перш за все окреслимо межі імпліцитності, що реалізуються в дискурсах різних типів, зокрема у судовому.

Традиційно імпліцитним вважається неявний, прихований, невиражений зміст мовлення. Проте серед лінгвістів немає одностайності ні в поняттєвому окресленні досліджуваної категорії, ні навіть у її термінологічному позначенні (як взаємозамінні в лінгвістичних працях використовуються терміни: імплікація, імпліцитність, пресупозиція, презумпція тощо).

Ф. С. Бацевич, досліджуючи складові комунікативного акту, пов’язані з мовним кодом, уводить поняття імпліцитна інформація, визначаючи її як «неявний, прихований смисл, який виводиться слухачем (читачем) із значень мовних одиниць під впливом конкретної ситуації та контексту спілкування» [3, с. 156].

Найбільш точне, на наш погляд, визначення імплікації наводить Олена Селіванова, визначаючи її як «альтернативний вербальному невербальний спосіб передачі інформації, який ґрунтується на інтеграції вербальних засобів із досвідом, фондом знань комунікантів, їхньою комунікативною компетенцією та сприяє оптимізації комунікативної взаємодії, взаєморозумінню» [9, с.179]. Крім того, О. О. Селіванова досить чітко диференціює типи імпліцитних значень, виокремлюючи імплікатури, підтекст, пресупозицію, фонові знання.

Імплікацію більшість мовознавців пов’язують з «інтеграцією вербальних засобів із досвідом, фондом знань комунікантів, їхньою комунікативною компетенцією» [9, с. 179]. Слід зауважити, що імплікація, «повертаючись до її первинного логічного визначення, є особливим прийомом, операцією, дією і може бути визначена швидше як один зі способів чи одна з форм утворення смислу, тобто має бути віднесеною до змістової форми тексту» [10, с. 8]. Отже, імплікація – це спосіб, метод встановлення неявного, невираженого, тобто імпліцитного смислу. Натомість імпліцитність слід розглядати як результат діяльності зі встановлення такого неявного, невираженого, але необхідного для порозуміння мовців смислу повідомлення. Досліджуючи проблему співвідношення імплікації та імпліцитності, О. О. Корнієнко зауважує, що «імпліцитність – це семантичний результат дії структурно-семантичного явища імплікативного в тексті, що охоплює весь доступний зміст тексту і призводить за адекватного сприйняття до усвідомлення другого, прихованого, концептуально-підтекстового змісту повідомлення, реалізує основний концепт автора. С. Д. Кацнельсон пов'язує імпліцитність з повним вилученням смислових компонентів висловлення або зі способами часткового та нехарактерного вираження тих або інших категорій, компонентів мовленнєвих творів [6, с. 83]. Отже, імпліцитність – поняття більш широке, ніж текстова імплікація, оскільки остання «обмежена рамками мікроконтексту, що на композиційному рівні відповідає епізоду» [2, с. 85], а імпліцитність «охоплює весь текст» [7]. Є. Є. Анікін слушно визначає імпліцитність як «факт невідповідності у відношенні позначуваного щодо того, що позначається» [1, с. 175].

Кожна мова і кожний тип дискурсу мають властивий їй набір імплікацій, що зумовлено різницею їх комунікативно-прагматичних характеристик. Специфікою судового дискурсу є те, що процесуальним законодавством передбачено низку комунікативних дій, спрямованих на регулювання інформаційних потоків, які надходять до різних учасників судового процесу, формуючи їх індивідуальні знання про обставини справи, спільний «інформаційний фонд», необхідний для однозначного трактування доказів, наведених у ході судового слідства та дебатів. Окрім того, деякими нормативними пересторогами регламентуються й інформаційні обмеження. Так, свідки не мають права брати участі в судовому процесі до того, як їх запросять до зали судових засідань для свідчень. Наприклад, статтею 165 Цивільного процесуального кодексу України передбачено: «1. Свідки видаляються із зали судового засідання у відведені для цього приміщення. 2. Судовий розпорядник вживає заходів щодо того, щоб свідки, які допитані судом, не спілкувалися з тими, яких суд ще не допитав».

Ф. С. Бацевич виділяє три типи імпліцитної інформації: 1) текстовий імпліцитний зміст – «інформація, яка відповідає явним комунікативним намірам адресанта» [3, с. 157]. Така імпліцитна складова наявна переважно в мовленні як зацікавлених, так і не зацікавлених учасників судового процесу, наприклад, адвокат на запитання суду дає пояснення: Також спостерігаються розбіжності у протоколі огляду від 24.10.2008р., оскільки там зазначено, що комбайни станом на 24.10.2008р. відремонтовані, а у експертному висновку вказано, що відновлювальний ремонт не проводився, хоча при огляді слідчий сам міг бачити, що колеса комбайна були накачані і комбайни відремонтовані [експертний висновок є сфальсифікованим і не може розглядатися як доказ у суді]; 2) підтекстовий імпліцитний зміст – «інформація, передавання якої входить у приховані комунікативні наміри відправника тексту» [3, с. 158]; 3) притекстовий імпліцитний зміст – «інформація, яка може бути виведена з тексту, хоча її передавання і не входило в комунікативні наміри адресанта» [3, с. 158]. Підтекстова та притекстова імпліцитна інформація рідко передається в судовому дискурсі, причому остання не входить в комунікативні наміри мовця і зазвичай є грубою помилкою, що може мати юридичні наслідки. Наприклад, “Российская юстиция” наводить текст промови адвоката Московської міської колегії адвокатів О. Акимченко [8, с. 73–75], виголошеної у справі про замах на зґвалтування громадянином Н. восьмирічної М. Уже в другому абзаці виступу після висловлення ставлення до таких злочинів у цілому адвокат досить чітко й недвозначно висловлює тезу свого виступу: “У цій справі слідство й представник державного обвинувачення вважають доведеним замах Н. на зґвалтування М. На мою думку, він не винуватець, а жертва фатального збігу обставин”. Далі О. Акимченко наводить низку неспростовних аргументів, що базуються на матеріалах справи. Отже, за нормами російського законодавства адвокат повинен вимагати від суддів виправдального вироку, що він і робить у передостанньому абзаці: “Я прошу, щоб йому винесли оправдальний вирок” [підсудний невинний]. Але вже в наступному абзаці “губить тезу”, підмінюючи її іншою: “Якщо ви, шановні члени судової колегії, не погодитеся з моєю точкою зору, прошу перекваліфікувати дії Н. зі ст. 15 та ч. 4 ст. 117 Кримінального Кодексу РРФСР на ч. 1 ст. 213 Кримінального Кодексу РФ і під час призначення йому покарання врахувати всі дані про його особу й обставини, що пом’якшують вину” [підсудний винний]. Отже, адвокат імпліцитно констатує винуватість підсудного. Результатом підміни тези стало те, що особу визнали винною в замаху на зґвалтування й засудили до восьми років ув’язнення.

В уже згаданих роботах Олени Селіванової як засоби імплікації розглядаються імплікатури, підтекст, пресупозиція та фонові знання [9, с. 179]. Кожне з виділених понять має низку підвидів, що дозволяє визнати класифікацію імпліцитних смислів дослідницею однією з найбільш повних та точних і взяти її за основу нашого подальшого дослідження.

Список використаної літератури:

1. Аникин Е. Е. Тактика имплицитного сопоставления в рекламном дискурсе США // Политическая лингвистика. - Вып. 20. - Екатеринбург, 2006. - С. 175–179
2. Арнольд И.В. Импликация как прием построения текста и филологического изучения / И.В. Арнольд // Вопросы языкознания. – 1982. – № 4. – С. 83–-91.
3. Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2004. – 344 с.
4. Бондарко А.В. Эксплицитность / имплицитность в общей системе категоризации семантики // Эксплицитность / имплицитность выражения смыслов. – Калининград – Светлогорск: Российский государственный университет имени Иммануила Канта, 2006 – С. 21–24.
5. Грайс Г.П. Логика и речевое общение // Новое в зарубежной лингвистике. Вып. 16. - М., 1985. - С. 217-238.
6. Кацнельсон, С.Д. Типология языка и речевого мышления / С.Д. Кацнельсон. – Л.: Наука, 1972. – 268 с.
7. Корниенко Е. А. К вопросу об импликации в профессиональном тексте [Эл. ресурс] // http://www.pglu.ru/lib/publications/University_Reading/2009/ III/uch_2009_III_00017.pdf.
8. Обвинение не подтверждается материалами дела // Российская юстиция. – 2001. – № 7. – С. 73 – 75.
9. Селіванова Олена. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія. – Полтава: Довкілля-К, 2006. – 716 с.
10. Солодилова И.А. Смысл художественного текста. Словесный образ как актуализатор смысла. Учебное пособие для студентов III курса. - Оренбург: ГОУ ОГУ, 2004. – 153 с.